Моє ставлення до літніх людей скачать

Моє Ставлення До Літніх Людей.

Чому батьків дітей з інвалідністю не потрібно сприймати як жертву? І головне – чи готові самі батьки це сприйняти? Про це Яскевич розповіла Цензор.НЕТ. НЕ ТРЕБА СТАВИТИ БАТЬКІВ, ЩО ВИХОВУЮТЬ ДИТИНУ З ІНВАЛІДНІСТЮ, НА П'ЄДЕСТАЛ - Олесю, в одному з інтерв'ю ви говорили, що вирішили взяти ситуацію у свої руки після дуже прикрого випадку, коли вам сказали, що сина ви народили дарма. - Насправді все почалося з того, що десять років тому я народила дитину, трошки не таку, як звикли оточуючі. Программа Управления Ибп Keygen здесь. Спершу я сина лікувала, але потім зрозуміла, що окрім лікування його потрібно розвивати. Коли Матвію не було й року, я вперше потрапила до Польщі, до центру, в якому працюють з дітками з вадами зору та з ментальними порушеннями.

Я там побачила дуже і дуже важких дітей: дитина одночасно могла не бачити, мати важку форму епілепсії, ДЦП і ще супутні діагнози. Що тоді перевернуло мій світ? Це те, як фахівці вибудували свою робот. Це не було як в нас тоді: 'О Боже, знову його привели! Посадіть у ту кімнату, щоб не заважав!' Вони знали особливості усіх дітей, і як з ними працювати. Це були групові заняття на тему, що таке любов! Що мене найбільше шокувало – як одна мама з легкістю лишила у цій школі дуже важкого неходячого сина, у якого стирчало кілька медичних трубочок з тіла, сказавши: 'Сонечко, до вечора'.

Я тоді подумала: нічого собі. Я з жахом усвідомила, що в Україні нічого подібного взагалі немає. Спробувала моніторити, хто надає моральну підтримку батькам дітей з інвалідністю, але не знайшла нічого. Ті організації, що нібито діяли в цьому напрямку, тоді лише закликали йти до церкви. Тож я зрозуміла, що якщо хочу зробити щось дієве, то маю робити це сама. Я здобула другу освіту – дефектолога.

Почала гуртувати волонтерів, однак нас серйозно не сприймали – мовляв, ці підірвані мамочки прийшли знову зі своїми ініціативами. Тому в 2014-му ми офіційно зареєстрували громадську організацію 'Бачити серцем', і вже могли позиціонувати свої принципи перед міською владою і державою. Зараз в організації працює постійно 5 людей на волонтерських засадах. Студенти майстерні 'ТАК', де люди з інвалідністю освоюють ремесло. - Ваша організація пропагує ставлення до людей з інвалідністю в такій формі, що дуже відрізняється від звичних. Розкажіть про ваші принципи. - Ми одразу пояснювали, що не робитимемо з життя наших дітей драму і не будемо возвеличувати себе та інших батьків за те, що виховують дітей з інвалідністю. Для мене це звичайні родини, де росте дитина з особливостями розвитку, - і все. Коли говорять 'особлива мати', 'особлива дитина', то самі ж батьки ставлять бар'єр між собою та рештою суспільства. Ми хочемо бути на рівних з іншими батьками.

Мій син – звичайний хлопець 11 років. Так, у нього є проблеми, але він хоче гратися, дорослішати, ходитися на вечірки – як усі діти. Ми почали про це говорити, однак не всі батьки були готові це визнати. Виникають навіть непорозуміння з людьми, які нам допомагають. - Що саме викликає непорозуміння? - Відразу скажу, що ми дуже дякуємо усім, хто допомагає дітям з інвалідністю. Але у меценатстві має бути своя культура. У нас є опція адресної допомоги певній родині. Я даю меценатам контакти родин, що потребують допомоги, але відразу попереджаю, що не буде фотозвітів у фейсбуці, а фактично – 'сопливих постів'.

Бо такі пости зазвичай зводяться до приниження дітей. Коли мене просять спонсори виставити 'фоточки у Фейсбуці' про допомогу, я одразу кажу, що 'фоточок' не буде.